Чомусь уста мої німіють, коли почую голос твій,
Чомусь страждаю-та не вмію тебе забути, ти все ж мій.
Для тебе б небо прихилила, та пізно спам’яталась я,
Тебе любитиму й любила- та я давно вже не твоя.
Для тебе я б відкрила душу-та пізно, надто пізно вже,
Твого кохання-не заслужу, нехай вона віддасть усе.
Все зруйнувала люта гордість, гординя-то найбільший гріх,
Тепер же мучить мене совість, я відмовляюсь від утіх.
Всіх плотських і від алкоголю, бо про останнє ти просив,
Та в серці так багато болю, терпіти вже немає сил.
Та я терплю, я піднімаюсь, бо страшно стало-як жила,
Я домом, донькою займаюсь, та то минуле, мов смола.
Приклеїлось і тягне знову-мене до низу-не здадусь,
Заснути би під стогони із низу-я правда просто більше не нап’юсь.
Мені б загладити свої провини-твої вже прощені давно,
Від тебе друга та чекає вже дитину, та зичу щастя вам я все одно.
А я…а я-живу, вже як живеться, плачу кредит, дієта, тренажер,
Та тільки серце боляче заб’єть, тебе я втратила-нажаль і вмер
Надії промінь-що ми будем разом, ти там, я тут-дороги розійшлись,
Та все таки я пам’ятаю щастя, яке ділили ми на двох колись.